За своєю чисельністю українська нація займала друге місце в Радянському Союзі та поступалася тільки кількості росіян. Проте любов до свободи, багатий культурно-історичний спадок та самобутні традиції виокремлювали Україну на фоні інших республік, що входили до складу СРСР.
Національно-визвольний рух, незалежне селянство, інтелігенція, зрощена на європейських цінностях, не сприймали ані влади комуністів, ані їхньої політики. Супротив був настільки сильним та яскравим, що верхівкою радянської влади було прийняте рішення: «Знищити!».
Знищити націю, яка прагнула свободи та незалежності від тоталітарного режиму. І знищувати вирішили голодом.
В січні 1928 року лідери комуністичної партії почали запроваджувати механізм, який пізніше призвів до жахливого Голодомору – держава почала заготовлювати хліб примусовими методами.
У селян забирали майже все вирощене зерно за мізерними цінами, а заможні фермерські господарства ліквідувалися. Власність насильно відбиралася, а самі господарі оголошувалися куркулями та ворогами народу. Так проводилася колективізація – об’єднання господарств.
Така політика призвела до масових мітингів, повстань, протестів, в яких взяло участь понад 1 мільйон селян. Проте до 1931 року близько 70% господарств зазнали колективізації, тобто були відібрані від попередніх власників та занесені до державної власності. Таким чином, без землі залишилися понад 350 000 селян-господарів.
Попри це, український народ продовжував активно протистояти тоталітаризму. Упродовж першого півріччя 1933 року на Україну припало близько 60% всіх протестів, що відбувалися на той час в Радянському Союзі. Задля придушення народного спротиву, Й.Сталін вирішує організувати в Україні штучний голод і у такий спосіб знищити левову частку населення.
У 1933 році, відразу після цих страшних подій, озвучувались різноманітні числа. Одні дослідники говорили про 1,8 мільйонів загиблих, коли інші стверджували, що кількість жертв досягає 10 мільйонів.
Згідно з підрахунками, проведеними Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, число втрат сягнуло майже 4-х мільйонів осіб. Планове знищення людей також привело до дефіциту народжуваності, який склав 600 тисяч осіб.
Великою була смертність серед неповнолітнього населення України. Так, восени 1933 року, кількість дітей в школах зменшилась на дві третини. 1933 рік став для України справжньою катастрофою національного масштабу, наслідки якої відчуваються і в наші дні.
Вся інформація стосовно голоду в Україні спеціально замовчувалася. Офіційно було прийнято вважати, що не було ніякого голоду.
Наявність Голодомору замовчувалася до кінця 80-х років ХХ століття.
Незважаючи на титанічні зусилля приховати від міжнародної спільноти ті жахіття, яких зазнало населення України з боку радянської влади, правда вийшла назовні. В Україну приїздили журналісти з Заходу, тому публікації про Голодомор виходили в Німеччині, Великобританії, Франції, Бельгії, США.
Західна Україна, яка на той час не входила до складу УРСР, вела активну діяльність з порятунку українців, що жили під радянською владою. Митрополит Андрей Шептицький був серед організаторів допомоги постраждалим .
Завдяки активній діяльності і зусиллям громадських діячів про ситуацію в Україні дізналися у світі. Але допомога, запропонована міжнародним товариством Червоного Хреста голодуючим українцям, була відкинута Москвою.
#історія #голодомор
Листівки, вітання за темами